Доцент кафедри терапії та сімейної медицини Вадим Творко закінчив наш університет з відзнакою, про кардіологію й не мріяв. Але коли доля запропонувала шанс спробувати себе саме в цій галузі, не відмовився. Десять років віддав медицині невідкладних станів і вже двадцять передає власний досвід майбутнім медикам.
«Медицина непомітно прокралася в моє життя ще змалечку»
– Вадиме Михайловичу, де народилися, в якій сімейній атмосфері зростали?
– Народився у файному місті, а зростав у любові. Коли є гармонія стосунків, а батьки відчувають потреби своїх дітей, навчають власним прикладом, то це найкращий варіант виховання. Щоправда, «вихователем» чомусь більше була мама, може, через те, що тато в часи мого дитинства, крім наукової роботи, обіймав ще й посаду декана підготовчого відділення й приходив додому пізно. Але він прищепив мені любов до книжки: я запоєм читав наукову, космічну, казкову фантастику. Донині маю цю залежність. Олександр Казанцев, Рейчил Брайт, британська авторка кумедних казок та історій, мої фаворити з дитинства. Чи не всі книги Айзека Азімова прочитав. Це не прості для сприйняття твори філософського спрямування, але вони мені дуже подобаються.
Узагалі ж ми були тим поколінням, яке зростало на вулиці, зранку чи вдень – уроки, а потім хлопчачі ігри в дворі, хованки, «спелеологія» канавами, словом, самі себе забавляли. Улюбленим місцем був спортивний майданчик, там ми у волейбол, футбол грали, взимку хлопці ключі від підвалу діставали й ми заливали хокейний каток, батьки нашим дозвіллям не переймалися. Поруч нашого помешкання, відомого в Тернополі, як «будинок на сходах» – приватний сектор, то ми не раз туди за яблуками лазили за що й частенько діставали на горіхи від власників.
– З інтернету дізналася, що ваш батько – доцент кафедри мікробіології нашого університету Михайло Степанович Творко народився у передмісті Парижа. Він розповідав вам щось цікавеньке про своє дитинство?
– Споминів доволі мало, але ця історія така: мій дідусь Стефан, корінний тернополянин, аби трохи підзаробити, вирушив до Європи. Так опинився у Франції. Працював неподалік Парижа у фермера. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – полькою на ім’я Валерія. Невдовзі молоді побралися, родина потрохи обживалася, міцніла й невдовзі 1940 року народився мій тато. Він був зовсім малий, коли в Європу прийшла Друга світова війна, але жахіття тих часів пам’ятає й донині, як ховалися від фашистських бомбардувань, було сутужно з харчами. Про це, власне, він мені й розповідав. Після війни життя налагодилося й коли Радянський Союз запропонував емігрантам повертатися додому, дідусь пристав на цю пропозицію – ностальгія взяла гору. Так вони повернулися до Тернополя. Батькові було важкувато спілкуватися з однолітками, та й у школу не міг одразу потрапити, бо володів лише французькою й польською. З дідусем я практично не спілкувався у свідомому віці, бо він рано помер, а от бабуся дожила до 90 років, мешкала разом з нами. До слова, в моєму вихованні ще брали участь і батьки моєї мами. Я часто любив у них бувати, бо там завжди на мене з нетерпінням чекали: на столі парував мій улюблений червоний борщ, бабуся Поліна смажила смачнющі млинці, ми разом ліпили вареники, я допомагав їй на кухні. У шість чи сім років вже самостійно міг почистити та порізати овочі, вона навчила мене куховарити, тому можу наразі приготувати багато страв. У пам’яті залишилися теплі спогади, які гріють душу, наповнюють тіло світлими вібраціями та несуть безумовну любов до свого роду, коріння.
– Шлях дітей з лікарських родин найчастіше пролягає в медицину, але це не завжди їхній вибір. У вас як було, Вадиме Михайловичу?
– Батько – доцент медичного університету, мама – завідувачка відділення в обласному бюро судово-медичної експертизи, отож, певна річ, що медицина непомітно прокрадається й у твоє життя ще змалечку. Вчився на «відмінно» у четвертій тернопільській десятирічці й жодних проблем з навчанням не мав. Я хотів стати музикантом. Мене обрали до культмасового сектора школи, але комсомольські пісні мене не дуже захоплювали. Старші товариші вже навчалися в політехнічному й за відповідну платню допомагали придбати в іноземців платівки виконавців зарубіжної естради. Я «крутив» таку музику на всіх шкільних вечорах, дискотеках, мені це страшенно подобалося, на музичних інструментах теж грав. Та це, очевидно, були юнацькі мрії. Іншої альтернативи медичній професії я не бачив, хотів бути лікарем.
– Студентські роки чим найбільше згадуються?
– Щойно вступили, ще не встигли навіть добре огледітися, як керівництво вишу оголосило, що після першого курсу хлопців забирають до війська. Це був напружений інтенсив. Ми навіть за іншою програмою навчалися, щоб швидше скласти іспити та йти на чинну службу. Я потрапив на Рівненщину, служив при штабі 113 армії, став зв’язківцем у секретних військах. За цей час я подорослішав, але, якщо чесно, нічого корисного для себе не взяв, це були роки незрозумілої муштри та навіть втраченого часу. Щоправда, розвинув у собі навички самодисципліни, ні батьків, ні друзів поруч, тож мав стати сам собі підтримкою. Особливих проблем не було, служили хлопці з Волині, навколишніх областей, то «міжнаціональних» питань не виникало. Коли повернувся додому, продовжив навчання на другому курсі з великим бажанням освоювати лікарський фах, особливо після того, як скуштував солдатської каші. Мав велику тягу до навчання. Крім того, знову зайнявся своєю улюбленою справою – музикою, організовував дискотеки, вечори. У третьому гуртожитку був популярний тоді клуб «Орфей», куди зліталися чи не всі курси, було дуже цікаво – гарна якісна музика, нові знайомства.
«Моєю спеціалізацією стала кардіологія»
– Яку спеціалізацію воліли обрати?
– На старших курсах, мріяв про дерматовенерологію, хоча й вірусологія, мікробіологія теж викликала інтерес. У ній мені подобався сам процес – робота з мікроскопом, науковий пошук, спостереження за мікробами. Але наука в чистому вигляді мене тоді мало цікавила, хоча пропозиції надходили, я мав велике бажання працювати в практичній охороні здоров’я. Доля скерувала так, що моєю спеціалізацією стала кардіологія, про яку навіть гадки не мав, але з часом, з набуттям досвіду, відчув, що це саме мій фах. На місце праці потрапив у блок реанімації та інтенсивної терапії другої міської лікарні м. Тернополя, де на той час уже згуртувалася потужна команда фахівців, які були значно старші від мене, а ще мали великий досвід. Відділення тоді очолювала Ольга Григорівна Лисенко, яка й донині працює, але в терапевтичному відділенні. Власним досвідом зі мною щедро ділилися лікарі Борис Іванович Степанчук та Олександра Григорівна Садлій. Коли траплялися якісь складні випадки з призначенням лікування, то вони давали цінні поради мені як молодому лікареві, а я уважно слухав, запозичував їхнє напрацювання. В ті часи, коли ще кафедри тісно взаємодіяли з клінікою, доволі часто відбувалися клінічні обходи. Кафедру кардіології факультету післядипломної освіти тоді очолював світлої пам’яті професор Борис Іванович Рудик, якому я безмежно вдячний за науку. Фактично він перший у Тернополі запровадив європейський підхід і наголошував на необхідності застосування бета-блокаторів у післяінфарктному періоді, що було значним проривом у лікуванні кардіологічних пацієнтів. Мені дуже імпонувала його чітка незалежна позиція, яка не завжди навіть могла співпадати з МОЗівськими настановами. В нього так органічно поєднувався живий гумор і вимогливість, що ти не сприймав його слова, як образу чи повчання, а навпаки, як заохочення розвиватися, не застоюватися на місці. У мене надзвичайно позитивні спогади з тих часів, адже пройшов інтенсивний насичений вишкіл. Варто сказати, що в моєму становленні як кардіолога дуже велику роль відіграв колишній завідувач кардіологічного відділення Дмитро Михайлович Виштикалюк. Це був лікар-практик високого класу, поза сумнівом, значима в моєму житті людина, в нього я теж багато чому навчився.
– Кажуть, що кожний пацієнт інтенсивного відділення – це окрема непроста, часом навіть трагічна історія. Свого першого хворого пригадуєте?
– Їх було два та моє перше чергування, яке не забуду ніколи. Я, по суті, прийшов тоді на стажування, робочий день наближався до завершення, нових хворих не шпиталізували, а завідувача відділення терміново викликали на якусь нараду. От він і каже: « Знання, бачу, в тебе непогані, тож побудеш ще годину-другу й можеш іти додому». Нічого не підозрюючи, я погодився, але не минуло й години, як карета швидкої допомоги доправила спочатку одного, а потім другого пацієнта з кардіогенним шоком. Від цієї ситуації я й сам, напевне, був у шоці, бо спочатку взявся рятувати того чоловіка, якого першим доправили. На поміч прийшла досвідчена медсестра: «Рятуйте, лікарю, спочатку того, в кого тиск нижчий, а здоровіший ще зачекає». Так і зробив. У деталі вже вникати не буду, бо лікували ми в ті часи таких пацієнтів переважно консервативно, про інтервенційні методики, стентування судин, які нині рятують цих хворих, ніхто й духом не відав, але робили все, що в наших силах. А в наших руках був кардіограф, монітор і дифібрилятор такий, що зняли з якогось підводного човна, як я зараз жартую. Процедуру дефібриляції проводили у парі з медсестрою, пацієнтові під спину клали спеціальне металеве «кулко», лікар обов’язково мав «заземлитися» за допомогою гумового килимка під ногами. Щоб запустити серце, я прикладав до грудини пацієнта металеву пластину й оголошував: «Контакт», на що медсестра повинна була миттєво відреагувати вмиканням відповідної кнопки. Так виглядала в ті часи ця процедура.
– Що відчували, коли доводилося втрачати пацієнтів?
– Спустошеність. Боляче ловити їхній сумний погляд з надією ще затриматися в цьому житті й відчувати, як вони очікують на порятунок. Лікар не Бог і не завжди в його силі повернути людину до життя.
– Не виникало думки залишити медицину невідкладних станів?
– Ні, про це я навіть не мислив. Але коли професор, світлої пам’яті Ярослав Федонюк, запропонував мені вступити до заочної аспірантури, вирішив погодитися, аби трохи урізноманітнити своє професійне життя. Три роки навчався в аспірантурі, підготував кандидатську дисертацію.
– Яку тему досліджували?
– «Морфофункціональні особливості міокарда при адаптації організму до загального зневоднення.» Це тема, яка зараз жваво обговорюється й у со-ціальних мережах, і на наукових майданчиках.
– О, то може порадите, як правильно пити воду?
– Потреба у кількості випитої на добу рідини залежить від організму. Відіграють роль різні чинники – чи схильна людина до повноти, які має хронічні захворювання, враховується й вік, вага і навіть стать людини та інше. Але загальноприйнята норма за рекомендаціями ВООЗ – два літра рідини на добу. Це і трав’яні чаї, узвари, компоти, соки, щоправда, несолодкі, без цукру та підсолоджувачів і, певна річ, чиста якісна питна вода. Втім, лікувальне застосування води має бути індивідуалізованим і, за потреби, узгодженим з медичними рекомендаціями. Скажімо, людині , яка має захворювання нирок, краще проконсультуватися зі своїм лікарем, яку кількість води їй можна вживати, бо склянка випитої на ніч води може стати проблемою, а за дві-три годин до сну – підмогою.
Узагалі ж у ті часи цією темою, крім мене, займалися й інші науковці ТНМУ. Хтось досліджував питання гідратації та її вплив на нервову систему, комусь «дісталася» підшлункова залоза, шкіра, кістки, печінка. Відтак було доведено, що вживання достатньої кількості води є безпечним та ефективним засобом профілактики багатьох захворювань. Раціональний питний режим підтримує фізичне та психічне здоров’я, підвищує адаптаційні можливості організму, знижує ризик розвитку багатьох недуг. Регулярне вживання чистої якісної питної води в певних об’ємах нормалізує кислотно-лужний баланс в організмі, що є запорукою ефективної роботи клітин, зокрема й серця, всіх систем нашого організму. Щодо функціонування серцево-судинної системи, то адекватний питний режим сприяє підтриманню нормального об’єму циркулювальної крові, зменшенню її в’язкості та покращенню мікроциркуляції. Особливе значення це має для людей старшого віку та з підвищеним ризиком серцево-судинних захворювань. Щодо нервової системи, яка в нинішні часи великої війни дає збій, то вода допоможе зменшити втому, емоційну напругу й у подоланні стресу.
«Мав що розповісти студентам з власної практики»
– Після написання кандидатської дисертації у вас розпочалася активна викладацька, наукова робота на кафедрі терапії та сімейної медицини. Ніколи не шкодували, що могли б раніше прийти в науку?
– Навпаки. Я прийшов на викладацьку роботу з практичної охорони здоров’я й мав що розповісти студентам з власної практики, а вони прагнуть цікавих клінічних випадків, яких за десять років роботи в ПІТі в мене назбиралося чимало. Це цілком реальні пацієнти, невигадані історії, не переписані з підручника ситуативні завдання. Студенти люблять живі нестандартні ситуації, вони викликають у них жваве зацікавлення, бо це не суха інформація, яка з часом може випаруватися, а важливі нюанси, які залишаються надовго та викликають інтерес до професії. Взагалі ж мене хвилює наразі інше питання – в той час, коли кардіологія великими кроками сягнула значно вперед, активно застосовують сучасні інтервенційні методики, втручання на серці, ми не можемо активно використовувати ці технології в навчанні студентів. Пригадую, як лікарня була наповнена пацієнтами, кілька терапевтичних відділень, викладач міг продемонструвати студентові шлях хворого буквально від приймального відділення чи палати інтенсивної терапії й до виписки, тобто на кожному етапі лікування. Студенти ходили на виклики разом з лікарями, були присутні на прийомах, працювали поруч, навчалися, здобували практичні навички в реальних, а не змодельованих ситуаціях. Нині ж навчання біля ліжка хворого – це завдання із зірочкою, бо ми практично втратили свої клінічні бази, науковців майже позбавили клінічної практики в державних лікарнях.
– До слова, ви свого часу займалися цими питаннями на посаді помічника проректора з лікувальної роботи…
– Ще за часів керівництва Леоніда Якимовича Ковальчука мене призначили керівником навчально-практичних центрів первинної медико-санітарної допомоги. Загалом у нас було п’ять таких центрів у селах Зарубинці, Гнилиці, Говилів, Увисла та Кокошинці. І кожна академічна група, кожен студент мав пройти ці вишколи. Там вирувало життя – студентів на тиждень відправляли в ці села, де університет надавав медичну допомогу мешканцям, організували й стоматологічну допомогу, наші викладачі, доценти, професори вели консультаційні прийоми, налагодили стільниковий, відеозв’язок. Студенти брали участь у подворових обходах, вели медичне спостереження за родинами. Пригадую випадок, коли наші студенти навіть життя пацієнтові з кардіологічною патологією врятували. Проіснувала така форма здобуття практичних навичок 7 чи 8 років і тоді це була дуже активна платформа для здобуття досвіду. На жаль, у нинішній час реформованої системи охорони здоров’я маємо вишуковувати інші альтернативні варіанти. Найоптимальнішим я вбачаю створення університетських клінік, які засвідчили свої переваги у всьому світі. Уряд має створити для вітчизняних університетів необхідні умови й законодавчу базу, зокрема, аби ми могли готувати кадри ще якісніше.
– Ми так багато розмовляємо про вашу професійну діяльність, а чим наповнене ваше особисте життя?
– Турботою про батька. Мама, на жаль, кілька місяців тому відійшла за вічну межу. Піклуюся про здоров’я дітей, вони не пішли моїм професійним шляхом, але стали достойними людьми та професіоналами, тішуся своєю внучкою Анастасією, яку я першим взяв до рук ще у пологовій залі. Їй уже десять років і вона моя найбільша втіха в цьому житті.
– Що рятує від важких викликів сьогодення?
– Її величність музика.
– Ваша особиста мрія?
– Щоб ерефія залишила Україну назавжди й не гинули її найкращі сини.
Лариса ЛУКАЩУК